Театральный форум

[delfineja]

29, 30 листопада 2008 року у приміщенні Національної опери України
відбудеться прем’єра вистави Андрія Жолдака „Ленін love, Сталін love” (Геноцид в Україні 1932-33рр.) за мотивами роману Василя Барки „Жовтий князь”.

Виставу створено за підтримки Міністерства культури та туризму України та Українського Інституту національної пам’яті – на базі Черкаського академічного обласного музично-драматичного театру ім. Т. Шевченка.

Роман Василя Барки "Жовтий князь" вийшов окремою книгою у Нью-Йорку 1963 року. Темою твору є голодомор 1932-1933 років, який став для сталінського режиму засобом фізичного та духовного нищення українського народу. У Радянському Союзі заборонялося згадувати про ті страшні події, і роман з'явився в Україні лише 1991 р.



„Ленін love, Сталін love” (Геноцид в Україні 1932-33рр.) – це перше в історії українського театру масштабне звернення до найтрагічніших сторінок національної історії.
Творці вистави –інтернаціональна команда, у складі якої, крім українців Андрія Жолдака та артистів черкаського театру, болгарська художниця Тіна Дімова та російський композитор Владимир Кликов.
Показ вистави відбудеться в рамках заходів «Голодомор. 75-ті роковини Пам'яті».
Втім, ця мистецька подія не вписується в межі державного офіціозу, а засвідчує щире та зріле ставлення авторів до необхідності творчого усвідомлення та переосмислення історичної спадщини. Це болісне занурення до глибин національної свідомості, свого роду психоаналітичне опрацювання застарілого „комплексу жертви”. Тож подія матиме безсумнівне міжнародне значення. На очах світової спільноти Україна нарешті наважилась на необхідне для зрілої нації мистецьке опанування та символічне звільнення від жахів тоталітарної минувшини.

22 листопада під час міжнародного форуму «Народ мій завжди буде!», який проходитиме за участю голів більшості європейських держав, відбудеться пряме включення з Черкаського театру ім. Шевченка з генеральної репетиції вистави.
29 листопада прем’єрний показ „Ленін love, Сталін love” (Геноцид в Україні 1932-33рр.) транслюватиметься у прямому ефірі Першого національного.

Докладніша інформація про виставу на сайті проекту http://www.leninlovestalinlove.com.ua/

_________________
"Що доля нелегка - в цім користь і своя є -
Блаженний сон душі мистецтву не сприяє"
_________________
ТЕАТР

[ЙолопУккии]

Билеты в свободной продаже по обычным ценам 10 - 200 грн.

_________________
"Я люблю бывать в театре. Как только грош заведется в кармане - никак не утерпишь не пойти."
Гоголь "Записки сумасшедшего"

[delfineja]

ЧЕРЕЗ СТРАЖДАННЯ І СМЕРТЬ
Із передмови автора повісті «Жовтий князь»

СТРАШНИЙ ГОЛОД у 1932-1933 роках в Україні та ще в деяких місцевостях Радянського Союзу, а на Кубані в 1933-1934 роках, був навмисно спланований і організований групою тодішньої влади, що утвердила «культ особи». Голод запроваджувався способами великої війни – пограбуванням у населення всіх продуктів харчування і кожної свійської живності із цілком політичних міркувань, прихованих від міжнародного світу, але очевидних всередині країни. Він тривав із нечуваною нелюдськістю, перетворився в масові страждання, мученицьку смерть ні в чому неповинних людей. Мета у влади була одна: назавжди, без відновлення, підрізати непокірне селянство, передусім – українське; згасити його життєву віру, водночас обезголовити його: винищити вільнодумну інтелігенцію, з особливою спустошливістю – близько вісімдесяти відсотків її складу в Україні.

Загальне лихо (чи для всіх?) призвело до постійної продовольчої злиденщини і загальної кризи країни.

За обмеженими демографічними підрахунками голодомор в Україні поглинув понад сім мільйонів, загалом це майже селяни. Хоча згідно з офіційними урядовими даними (скажімо, звіт Балицького, тодішнього шефа ГПУ (Государственного Политического Управления - прим. не автора), тут голод спричинив загибель близько десяти мільйонів. Упродовж багатьох років згадки про голодомор були під найсуворішою комуно-партійною забороною, і більше того, ніби у жорстокому насміху над його жертвами, наступні комуністичні владці до тридцятих роковин після нього оголосили реабілітацію з величаннями одного із запровадників голодомору в Україні П.П.Постишева (у 1933 році – це секретар ЦК ВКП(б) і водночас секретар ЦК КП(б) України – прим. не автора). І тоді неможливо було сказати правду про одне з найстражденніших бідувань українського народу в історії нового часу, яке можна хіба що порівняти з гекатомбою (грец. – жорстоке знищення, або загибель багатьох людей під час воєн, пошестей – прим. не автора) єврейського етносу за часи нацистів.

Щоб здійснити масштабний геноцид в Україні, туди ввели армійські частини і розмістили озброєні гарнізони та застави при всіх приречених місцевостях; мобілізували наряди міліції і військові підрозділи, підпорядковані ГПУ; надіслали численних «тисячників», уповноважених з північних міст СРСР (понад сто тисяч).

Уся сила-силенна насунулася, подібно до навали Батня, переважно в Україну і на Кубань справжньою війною проти беззбройного; беззахисного народу. Жертв цього нападу виявилося більше, ніж за весь час війни Гітлера проти Західних держав.

Командував на місцях член політбюро, який роз’їжджав повсюди, а також сидячи в кабінеті секретаря крайному чи обкому партії, стукаючи олівцем по столу, навіжено кричав: «Забрати хліб до останньої зернини!»

Люди почали часто помирати, зрештою, гинули мільйонами за байдужості всілякого пересиченого начальства. Навіть коли малеча, падаючи від голоду, брала в кістляві кулачки кілька колосків, то сторóжа її враз розстрілювала. Решту кашки, що неня приберегла для маляти, пси-цербери викидали додолу і розтоптували чобітьми.

Хати хліборобів перетворювалися у великі домовини з мертвяками: їх довго нікому було ховати, як і тихо, які лежали надворі в суміші снігу і грязюки: погребники з підводами не могли впоратися вчасно із перевезенням трупів до ям, куди потрапляли і напівживі.

Купи зерна, взятого під «метьолку» в населення, і різноманітна городна поживність залишалися згнивати під потлілим і дірявим брезентом, а коли хто з голодних туди наближався, щоб взяти що-небудь, варта розстрілювала всіх на місці.

На не визначених раніше і без охорони кордонах між Україною та Росією з’явилися непрохідні стіни сторожових застав, де міліція і чини ОГПУ (Объединенного Государственного Политического Управления при СНК СССР – прим. не автора) вишвиргували голодуючих із вагонів на сніг, усіх, хто сподівався здобути в Росії трохи харчів для своїх помираючих родин.

Зникали цілі селища і над ними, на моторошному пустищі, зарослому бур’янами понад людський зріст, бовванів чорний прапор, мов на ознаменування найвизначнішого успіху «культособової» влади. А по всій країні через радіорепродуктори звучало глумливе пророчення самого генсека: «Жить стало лучше, товарищи, жить стало веселее!» Головний архітектор несвітського жаху вважав доречним додатково познущатися зі своїх незчисленних жертв.

Аби втаїти від зовнішнього світу, аби за камуфлювати весь небачений кошмар, його впорядники вдавалися до всіх способів містифікації, не гребуючи нічим.

Для сюжету в повісті «Жовтий князь» основа складалася із численних подробиць років голодомору, які я постійно збирав упродовж чверті віку після всенародної трагедії.

Значна частина розповіді - це і особисті враження: голод витерплювався важко, в цілковитому виснаженні, з численними відкритими на кровоносних судинах ранками, звідки сочилася брунатнувата рідина. На ногах тріскалася шкіра, оголюючи слизово-кров’янисту поверхню. Неможливо було ходити, щоб не опиратися об стіни чи паркани, біля яких багато уже лежало земляків бездиханих. Здавалося: ось кінець. Але з милостивої волі Божої пощастило вижити, можливо, для свідчення: що сталося. І слід сказати: без цього украй відчутного голоду, не знаю, чи зміг би я відповідно описати дійсність у «граничному» стані.

Власні враження доповнювалися спогадами багатьох співвітчизників: спершу, до війни, це зберігалося в пам’яті, а вже від 1943 року лягло на папір, у записи, а потім у зміст самої повісті.

Серед трьох планів мого твору (ПЕРШИЙ - реалістичне зображення нещастя в сім’ї селянина; ДРУГИЙ – психологічні нариси про людей, які серед голоду не втрачають справжніх людських почувань, людяності) ТРЕТІЙ план – метафізичний вибір, власне, духовний: висвітлення деяких явищ, як іншої вищої сфери, відкритих безпосередньо через церковне життя, а також явищ із світу темних могутностей, незмиримо ворожих людській природі. Символічне уявлення про останніх розкривається через ймовірне існування фатального для людського життя Жовтого князя.

Наш народ витерпів один із найстрашніших і найбільших іспитів у своїй історії – він вижив, подолавши супротивника моральними силами. Виходячи вслід своєму Спасителю на Голгофу, одержав ніби хрещення вогнем у муках, подібних хресним, через незламну відданість своїй життєвій правді – вірі. Від неї не відступив, воліючи гинути у жорстокій боротьбі за свою родúну, країну, землю!

Тепер правда народна, як білий привид – у крові; вона постає на весь зріст перед людством, правда переможна: через страждання і саму смерть.


1961 рік. Василь БАРКА.


з сайту http://www.leninlovestalinlove.com.ua/

_________________
"Що доля нелегка - в цім користь і своя є -
Блаженний сон душі мистецтву не сприяє"
_________________
ТЕАТР

[neznakomka]

Обязательно нужно сходить на этот спектакль. Создаю соответствующую тему в "Пойдемте вместе": http://teatral.org.ua/forum/viewtopic.php?t=2522
Еще когда Жолдак жил и работал в Киеве - я не пропускала ни одного его спектакля - ни на сцене Франка, ни на других сценах, ни позднее - так сказать - "гастрольного" То, что такой человек живет и работает за пределами нашей страны - очень символично. Равно как Анатолий Васильев уже где-то далеко за пределами России. Поднимают, развивают искусство далеких побережий. А нашему селу могут только сниться. Хорошо, что вот хоть раз в четыре года есть возможность посмотреть. Спасибо ему за "Войцека", которого.,к огромному сожалению, не успела посмотреть в октябре, а столько наслышалась, но обязательно пойду в декабре! Спасибо за то, что состоится 29го-30-го. Между прочим, это далеко не "мой" театр. Он абсолютно мне не близок. Но это ТЕАТР. В котором идет поиск, идет живой процесс, уход от стандартов и шаблонов. Обязательно нужно смотреть.

_________________
Светом луны расцвечаться,
Сердцем с луною встречаться,
Тихо под ветром качаться,
В смерти любить.

[метр 77]

Добрий день. Вчора ввечері - 30-го листопада, мені пощастило побачити виставу "Ленін Love, Сталін Love".
Тепер скажу чому пощастило. Об'єктивно вистава не геніальна і не видатна. Але гарна. А для Києва взагалі чудова. Нарешті є нагода сказати і про київську театральну сцену, яка при півсотні театрів залишається немічна. Є актори, є драматурги, але все чим здається вони займаються - грою в театр. Давно хотілось з Вами про це поговорити - про те що в Києві немає театру, а є лише багатозначне загадкове мовчання яке прикидається інтелекуальним. Жолдак адекватна розумна людина нульових років. Ленін.. цілком пристойна робота нашого часу, яка по гарному повинна залишатись однією із багатьох серед інших вистав. Але явна перевага цієї вистави в тому що безнадійно застарілі вистави, які можливо непереросли 50-ті роки минулого століття проходять і збирають публіку в нашій столиці. Так я не бачив 2/3 репертуару у всіх наших театрах, але тенденційно прогнозую загальну картину. Зовсім не нове і використання відео, живої музики і таке інше для нас, але такий вагомий літературний твір дійшов до глядача майже в повному обсязі. Багато чув по Жолдака що він шарлатан, що його методи це те що було в авангарді 20-30-их і т д. Та коли я дивився виставу то згадував Піскатора, Мейерхольда, а не плани на завтра.
Просто була дія і думка на сцені.

[ЙолопУккии]

[ЙолопУккии]

Если целью создателей (и вероятных заказчиков сверху) этого "спектакля" было изображение Голодомора 1932-33 годов как конкретного и реального исторического события, то приходится отметить неаккуратность в отражении исторических реалий того времени.

Начиная с, казалось бы, незначительного: герб СССР и портрет Сталина взяты из более позднего времени (уже после войны). И заканчивая серьезными, на мой взгляд, ошибками:

- В тридцатых годах партийные работники не могли встречать Новый Год с елкой. Это просто исключено! Рождественская елка в то время оценивалась официальной пропагандой как один из пережитков "буржуазного прошлого", который подлежал искоренению. "Реабилитировали" елку только при Хрущове. В Кремле Новогодняя елка впервые появилась в 1954 г.

- Издеваясь над героем Мироном Катранником, те же партработники произносят "Смерть украинским националистам!" Не хочу сказать, что это решительно невозможно, однако для села в тридцатых годах, все же, маловероятно. Другое дело, если бы это была Западная Украина в послевоенные годы, где борьба шла именно с националистами. Думаю, что эта "оплошность" создателей спектакля обнажает политическую подоплеку заказа сверху.

- Также маловероятной представляется сцена расстрела священника и прихожан в церкви за отказ отдать чашу. Даже в 1937-м, в пик террора, для того, чтобы расстрелять человека, нужно было его сначала арестовать, затем выбить из него необходимые "следствию" признания, которые он, между прочим, должен был подписать собственноручно. А в невоенное время, между прочим, применивший оружие сотрудник ГПУ должен был бы отчитаться о расходе боеприпасов. В общем, маловероятно все это...

Возникает вопрос: зачем и без того ужасную действительность делать еще ужаснее, причем не вообще, а, так сказать, в нужном направлении? Ответ видится только один: все та же политическая подоплека госзаказа. Василь Барка в приведенном выше предисловии к своему роману пишет:

[метр 77]

Думаю що Василь Барка був чесним в відтворені голодомору. А от Жолдак вдався до пошуку ще якихось сюжетів. В Жовтому Князі рострілу в церкві не було, все закінчилось падінням куполів. З приводу смерті Українським націоналістам, то текст роману по логіці не має цього містити. А цей хід постановнка мабуть направлений на створення резонансу і одночасного задоволення міністерств. Справжній жах заміняють сюжетними ходами і до того ж коньюктурними. З такими речами як голодомор треба бути обережнішим.

[darktower]

Ходил 29 числа. Впечатление действительно двоякое. Трудно представить, что это действительно театр. По крайней мере, сильно выходит за рамки классического представления о театре. В некотором роде даже можно сказать - отеатраленный фильм. Психологически давящий, грузящий, что не приносит реального удовлетворения от просмотренного. Остается только тяжесть в голове. Поэтому много людей просто посреди вставали и покидали зал, в том числе и известности, которые присутствовали на премьере. Но эмоциональных переживаний, каких-то внутренних глубин сопереживания с героями не остается. Здесь ты просто наблюдатель и не более, сразу хочется отстраниться от того, что видишь, потому как трагедия представляется какой-то нереальной, надуманной. Что-то понравилось, определенные моменты, но в целом мнение больше негативное, чем позитивное. Много длинных пустых затянутых мест, да и "маскарад" мне показался здесь каким-то отстраненным, неуместным в данном случае...

[метр 77]

[darktower]

[delfineja]

22 сентября 2009 года смотрите спектакль в рамках ГОГОЛЬФЕСТ!!!

_________________
"Що доля нелегка - в цім користь і своя є -
Блаженний сон душі мистецтву не сприяє"
_________________
ТЕАТР

[ЙолопУккии]

[ЙолопУккии]

В рамках Гогольфеста спектакль прошел на родной для него сцене Черкасского драмтеатра. В Черкассы ради этого я не поехал бы, даже будь у меня для этого время. Прошлогоднее впечатление от просмотра премьеры еще достаточно свежо, и думаю, что мне его хватит для написания нижеследующего

В программу фестиваля вошел (чему лично я очень рад) камерный драматический спектакль "Сволочи" - независимый киевский проект режиссера Андрея Билоуса. Спектакль, на мой взгляд, прошел хорошо, несмотря на, казалось бы, полную неприспособленность его под помещение Мистецького Арсенала. Однако мне бы хотелось написать не об этом конкретном его показе, нет - мне бы хотелось сравнить оба спектакля как художественные произведения с близкой, как мне представляется, тематикой. Тем более, что формальный повод для этого есть: оба спектакля "встретились" в программе одного фестиваля.

Какие могут быть основания (в логическом смысле этого слова) для сравнения этих постановок? Казалось бы, никаких. Одна из них камерная, 2 актера, рассчитана на маленький зал. Другая рассчитана на зал не просто большой, а огромный, и актеров задействовано в ней множество. Обе истории - выдуманные. Тем не менее, одна из них ("Ленин, Сталин") претендует на изображение реальных исторических событий, другая - наоборот, абстрагируется от всякой исторической конкретики, в том числе и от той, что прописана в ее тексте и звучит в звукоряде.
Но все же, на предельно общем уровне их объединяет тема зла в человеческом обществе. Зла, проявляющего себя через насилие. И вот способ раскрытия этой темы и есть искомое основание для сравнения.

Спектакль "Сволочи" замечателен (помимо прочих своих достинств) тем, что тема насилия в обществе вообще раскрыта через ситуацию в конкретной семье, между двумя героями. Мы, зрители, догадываемся о масштабе происходящей в мире спектакля трсгедии, но для того чтобы мы смогли по настоящему проникнуться ею, пережить ее, она - трагедия - показана на примере конкретной, единичной ситуации, которую мы наблюдаем предельно близко.

Жолдак в своей постановке стремился, напротив, дать панорамную картину происходящей трагедии. И даже история семьи героя - Мирона Катранника - показана как бы издалека. Причем "издалека" в том числе и в прямом смысле: я имею в виду размер сцены и зрительного зала. (В противоположность камерности "Сволочей" и, как следствие, близости актеров/героев к зрителям.) В результате, как описанная дистанция, так и панорамность картины в целом не позволяют эмоционально пережить показанную в спектакле трагедию в той степени, в которой это, наверное, было бы необходимо. В данной ситуации поговорка "большое видится на рассоянии" способна увести постановщика!на ложный путь. В театре большую трагедию лучше показывать на примере единичного ее проявления и вблизи - хотя бы потому что зрителю в этом случае легче будет "отождествить" себя с героем и проникнуться его переживаниями.

Думается, что одним из следствий "панорамности" спектакля Жолдака стало пренебрежение исторической конкретикой, к которой, казалось бы, (парадокс!) он должен был стремиться, изображая Голодомор как реальное историческое событие. (Об этом читайте мой отзыв выше.)
В спектакле "Сволочи", наоборот, историческая конкретика есть - так что многие зрители даже думают, будто он специально о Второй мировой войне. Однако эта конкретика в нем - поверхностный, внешний уровень. Смыслы же располагаются глубже и к ней отнюдь не сводятся.

Далі буде

_________________
"Я люблю бывать в театре. Как только грош заведется в кармане - никак не утерпишь не пойти."
Гоголь "Записки сумасшедшего"

[delfineja]

[ЙолопУккии]

[ЙолопУккии]

Продолжаю сопоставление.

Все, что было написано выше - важно, однако самое главное заключается вот в чем.
Особенность спектакля "Сволочи" в том, что исследование природы общественного зла и насилия там производится внутри конкретной человеческой души, так сказать, на микроуровне (вот для чего, между прочим, важно "близкое расстояние", о котором я писал выше).

Масштабность спектакля "Ленин... Сталин...", панорамность показанной в нем картины этого не позволяют. В результате мы видим персонажей, которые делятся на "плохих" и "хороших", "жертв" и "мучителей" (упрощенный подход на уровне совковой школы).

В "Сволочах" же нет героев "плохих" и "хороших": там очень хорошо показано, как один и тот же человек способен стать и жертвой, и палачом. Возможно, что самая главная идея спектакля как раз в этом и заключается: граница между добром и злом проходит не между людьми, а внутри них, т.е. нас! И эта граница очень подвижна! А вот у Жолдака выходит, что есть виновные и невинные, однозначно плохие и однозначно хорошие... В этом смысле его спектакль гораздо поверхностнее спектакля Андрея Билоуса по пьесе Вилквиста. Хотя, конечно, зрелищнее и, я бы сказал, экзотичнее.

А отсюда следует один нетривиальный вывод: спектакль "Сволочи" это гораздо более удачная постановка на тему Голодомора в Украине, нежели "Ленин... Сталин...". Природа показанного в обоих спектаклях зла одна и та же, но в первом вскрыты его спрятанные в глубине корни, а во втором показано лишь то, что на поверхности.

В заключение приведу один пример из постановки Жолдака. В финале один из присланных из Москвы для контроля над вывозом зерна военных застрелился. Это маленькое на общем фоне спектакля событие не имеет никаких последствий. А ведь было бы очень интересно и поучительно узнать, что произошло в душе у человека? Что он понял, почему так поступил? Ему бы высказаться! Это его личная трагедия, и потенциально этот персонаж - трагический герой. Но творческий метод Жолдака принципиально не оставляет возможности для раскрытия этой трагедии.

_________________
"Я люблю бывать в театре. Как только грош заведется в кармане - никак не утерпишь не пойти."
Гоголь "Записки сумасшедшего"