Ре­жи­сер як ок­ре­ма про­фесія ви­ник­ла і сфор­му­ва­ла­ся не так дав­но.
Перші згад­ки про лю­дей, які в те­атрі ви­ко­ну­ва­ли функції по­ста­нов­ни­ка
ви­с­та­ви, зна­хо­ди­мо ще у ста­ро­грець­ко­му те­атрі (здебільшо­го то бу­ли
дра­ма­тур­ги), а та­кож у ча­си Се­ред­нь­овіччя (відповідав ве­ду­чий гри), в
епо­ху Відро­д­жен­ня та ба­ро­ко (ор­ганізо­ву­ва­ли архітек­то­ри й
ху­дож­ни­ки). У ХVІІІ ст. ор­ганізацією ви­с­та­ви де­далі частіше по­чи­на­ють
зай­ма­ти­ся провідні ак­то­ри, і вже у ХІХ ст. діяльність по­ста­нов­ни­ка
на­бу­ває та­ко­го зна­чен­ня, що ви­о­крем­люється в ок­ре­му про­фесію,
став­ши са­мостійним ви­дом ми­с­тецтва. То­му ХХ століття спра­вед­ли­во
вва­жа­ють періодом са­ме «ре­жи­серсь­ко­го те­а­т­ру», ад­же ре­жи­сер
на­бу­ває деміургічних вла­с­ти­во­с­тей і стає го­ло­вним твор­цем ви­с­та­ви.
Світові ста­ли відомі такі митці як К. Станіславсь­кий, В. Мейєрхольд, Є.
Вах­тан­гов, Б. Брехт, Ю. Лю­би­мов, А. Еф­рос, П. Брук, Дж. Стре­лер, Е.
Ня­к­ро­шюс, Р. Сту­руа, Ю. Мільтініс, Є. Ґро­товсь­кий та ін. Ко­жен з них
на­ма­гав­ся винайти влас­ну си­с­те­му ре­жи­су­ри або на ос­нові вже
знай­де­них ме­то­дик роз­кри­ти їх сутність і спря­му­ва­ти роз­ви­ток у
правильне річи­ще.

З ча­су ви­ник­нен­ня цієї про­фесії про неї на­пи­са­но безліч, а ще існує
чи­ма­ло тлу­ма­чень цьо­го ми­с­тець­ко­го фа­ху. Як на ме­не, найбільш точ­не
та обєктив­не виз­на­чен­ня дає Патріс Паві у «Слов­ни­ку те­а­т­ру», за яким
ре­жи­сер — це «осо­ба, обовяз­ком якої є по­ста­ви­ти пєсу і яка відповідає за
ес­те­ти­ку й ор­ганізацію спек­так­лю, до­би­ра­ю­чи ак­торів,
інтер­пре­ту­ю­чи текст та ви­ко­ри­с­то­ву­ю­чи відповідні сценічні
за­со­би»(1). А термін ре­жи­су­ра (по­ста­ва) у йо­го книзі, за тлу­ма­чен­ням
А. Вайн­штай­на, оз­на­чає «діяльність, яка по­ля­гає в аран­жу­ванні (у пев­ний
період ча­су та в пев­но­му ігро­во­му про­сторі) різних еле­ментів сценічної
інтер­пре­тації дра­ма­тич­но­го тво­ру»(2).
В історії ук­раїнсько­го те­а­т­ру перші кро­ки в ре­жи­сурі по­ча­ли
ро­би­ти бра­ти Тобіле­вичі (І.К. Кар­пен­ко-Ка­рий, П. Сак­са­гансь­кий, М.
Са­довсь­кий). Але пер­шовідкри­ва­чем у цій га­лузі став Лесь Кур­бас. Са­ме
він у першій тре­тині ХХ століття ви­хо­вав ціле сузіря мо­ло­дих ре­жи­серів,
що розїха­ли­ся по країні, про­дов­жу­ва­ли йо­го тра­диції, пра­цю­ва­ли у
пе­ре­до­вих дер­жав­них те­а­т­рах і ви­хо­ву­ва­ли на­ступні по­коління.
Се­ред них Б. Ба­ла­бан, В. Ва­силь­ко, Л. Ду­бо­вик, М. Кру­шель­ниць­кий, В.
Скля­рен­­ко, Б. Тяг­но та ін.
Чимало професіоналів і майстрів режисури працювало в Україні, а вже під
кінець століття відбувся сплеск мо­ло­дої ге­не­рації, ко­ли в од­но­му ли­ше
Києві бу­ло зафіксо­ва­но більше сотні те­а­т­раль­них студій. У 1980-ті ро­ки
це були В. Більчен­ко, А. Кри­тен­ко, О. Ліпцин, В. Ку­чинсь­кий, А. Жол­дак, С.
Про­скур­ня та ін. Підхо­пи­ли хви­лю ак­тив­но­го відро­д­жен­ня
те­а­т­раль­но­го ми­с­тецтва і по­шу­ку но­вих форм у 90-х ро­ках учні
Еду­ар­да Мит­ниць­ко­го (О. Ба­ла­бан, Д. Бо­го­ма­зов, Д. Ла­зор­ко, О.
Ли­со­вець, Ю. Оди­но­кий), а та­кож мо­лоді А. Віднянсь­кий, Є. Кур­ман, А.
Ба­кіров та А. Артіменьєв. Відо­мий те­а­т­раль­ний кри­тик Ган­на Липківська,
досліджу­ю­чи творчість мо­ло­дих ре­жи­серів кінця ХХ століття, підкрес­лює
«спорідненість їхніх ми­с­тець­ких спря­му­вань іде­ям Ле­ся Кур­ба­са часів
Мо­ло­до­го те­а­т­ру 1918 ро­ку»(3), то­му не­од­но­ра­зо­во у своїх ро­бо­тах
вжи­ває що­до них термін «мо­ло­дий те­атр».
Всту­пив­ши у пер­ше де­ся­тиліття ХХІ століття, оче­вид­но, ніхто не
очіку­вав, що за та­ких умов не бу­де на­леж­ним чи­ном за­кла­де­ний
фун­да­мент для май­бут­нь­о­го по­коління, тоб­то не бу­де ви­хо­ва­но учнів.
Ад­же май­же ніхто з них не пішов ви­кла­да­ти. А та не­чис­лен­на мо­лодь, яка
все-та­ки на­ма­гається про­би­ти­ся в цій про­фесії, є уч­ня­ми ще стар­шо­го
ви­кла­даць­ко­го по­коління (Е. Мит­ниць­ко­го, К. Дубініна і В. Судьїна).
Те­атр зіт­кнув­ся з фак­том відсут­ності мо­ло­дої ре­жи­су­ри, відтак
мо­ло­ди­ми по­ча­ли на­зи­ва­ти ре­жи­серів 4050-ти років, що про­сто
де­бю­ту­ва­ли в цей період. Мож­ли­во, мо­лоді про­сто ста­ло важ­ко
опа­ну­ва­ти цю про­фесію?
Ще до­не­дав­на вва­жа­ли, що лю­ди­на, яка праг­не ста­ти ре­жи­се­ром,
му­сить ма­ти пе­ре­довсім вро­д­же­ний та­лант. Підтвер­д­жен­ням цьо­му є
дум­ка К. Станіславсь­ко­го, од­но­го з ос­но­во­по­лож­ників цієї про­фесії, що
на­вчи­ти­ся діяль­ності по­ста­нов­ни­ка не­мож­ли­во без при­род­но­го
об­да­ру­ван­ня. Але з про­гре­сом люд­ст­ва на­бу­ває змін і ре­жи­су­ра.
Те­пер для ово­лодіння цією про­фесією не­до­стат­ньо са­мої «іскри Бо­жої». У
спеціалізо­ва­них на­вча­ль­них за­кла­дах для май­бутніх фахівців ви­кла­да­ють
іс­торію і те­орію те­а­т­ру, за­рубіжну й вітчиз­ня­ну літе­ра­ту­ри,
ак­торсь­ку май­стерність, ази во­ка­лу і хо­рео­графії, ос­но­ви пси­хо­логії,
соціології, філо­софії та інших на­ук, за­гальні за­ко­ни ор­ганізації
те­а­т­раль­ної спра­ви, те­орію дра­ми і спе­цифіку різних видів ми­с­тецтв.
Крім на­бу­то­го ба­га­жу знань, спеціалісти по­винні ма­ти силь­ний ха­рак­тер
і во­лю, зай­ма­ти ак­тив­ну життєву по­зицію, во­лодіти ви­со­кою еру­дицією,
умінням пра­цю­ва­ти з людь­ми, а та­кож здатністю ду­ма­ти об­раз­но і
ство­рю­ва­ти ме­та­фо­ричні візу­альні об­ра­зи. Так має ви­гля­да­ти ре­жи­сер
в іде­алі, але не всі ся­га­ють та­ко­го ви­со­ко­го рівня.
За ра­дянсь­ких часів дер­жа­ва пе­ре­довсім бу­ла зацікав­ле­на у
дип­ло­мо­ва­них ви­со­кок­валіфіко­ва­них працівни­ках. Здо­бут­ки, на­вич­ки і
хист учнів та сту­дентів пиль­но про­сте­жу­ва­ли­ся з ог­ля­ду на май­бутній
карєрний зріст. Кра­щих відби­ра­ли і вла­ш­то­ву­ва­ли на пре­стиж­ну
ро­бо­ту, щоб лю­ди­на про­дов­жу­ва­ла ро­би­ти вне­сок у роз­ви­ток
«мо­гут­ньої» дер­жа­ви.
Але з на­стан­ням Не­за­леж­ності пріори­те­ти і цінності у нашій країні
по­сту­по­во транс­фор­му­ва­ли­ся, хо­ча якість на­вчан­ня на пер­ших по­рах
за­ли­ши­лась незмінною. Го­ло­вною за­по­ру­кою при вла­ш­ту­ванні на ро­бо­ту
ста­ли або звяз­ки зі впли­во­ви­ми людь­ми, або солідний гро­шо­вий
еквіва­лент. А який ти фахівець — пе­ревіря­ти­меть­ся уже в про­цесі ро­бо­ти.
Мож­ли­во, це че­рез те, що за­раз будь-який дип­лом мож­на за мінімум до­бу
от­ри­ма­ти за «ваші» гроші у спеціальній, лег­ко­до­с­тупній
інтер­нет-кон­торі. Ба більше то­го, про це по­ча­ли відкри­то го­во­ри­ти
май­же всі ка­на­ли те­ле­ба­чен­ня. То­му й ро­бо­то­давці не впев­нені у
до­стовірності фа­хо­вих знань «дип­ло­мо­ва­ної» лю­ди­ни, що прий­ш­ла
вла­ш­то­ву­ва­тись на ро­бо­ту. І ко­ли всю цю кар­ти­ну спо­с­терігає
сту­дент, у ньо­го зни­кає ба­жан­ня вчи­ти­ся і че­сним шля­хом здо­бу­ва­ти
освіту. Ад­же це все од­но ма­ло ким по-справжнь­о­му оцінюється.
Але сьо­годні у будь-якому ми­с­тець­кому виші кон­курс на спеціальність
«ре­жи­сер дра­ма­тич­но­го те­а­т­ру» не змен­шується. І що­ро­ку близько 10-15
мо­ло­дих ре­жи­серів ви­пу­с­кає універ­си­тет ім. І.К. Кар­пен­ка-Ка­ро­го, і
ще сті­льки ж (як­що не більше) мо­ло­дих фахівців цієї про­фесії —
Національ­ний універ­си­тет куль­ту­ри і ми­с­тецтв, Дер­жав­на ака­демія
керівних кадрів куль­ту­ри і ми­с­тецтв та Ко­ледж те­а­т­ру і кіно. Де ж ці
півсотні спе­ціалістів пра­цю­ють? Чо­му в Києві мо­ло­дих ре­жи­се­рів мож­на
пе­ре­ра­ху­ва­ти на паль­цях?
З іншо­го бо­ку, де цим ви­пу­ск­ни­кам вла­ш­то­ву­ва­ти­ся? В сто­лиці
мен­ше трид­ця­ти те­атрів, з яких тільки де­сять ве­ликі дер­жавні з влас­ною
ре­пер­ту­ар­ною політи­кою. А дві тре­ти­ни — не­ве­ликі ко­рот­ко­ст­ро­кові
те­а­т­ри, що ма­ють своє ко­ло гля­дачів, на смак яких і роз­ра­хо­ва­ний їхній
ре­пер­ту­ар. Ре­ш­та — те­а­т­ри-студії, більшість з яких ама­торсь­ко­го
рівня. За 50 років у Києві дер­жа­ва по­бу­ду­ва­ла ли­ше один стаціонар­ний
те­атр — Дер­жав­ний ака­демічний те­атр ля­ль­ок. Вже до­сить дов­го на но­ве
при­міщен­ня че­кає те­атр «Вільна сце­на» під керівництвом Д. Бо­го­ма­зо­ва і
ніяк не за­вер­шить­ся будівництво спо­ру­да для Ака­демічно­го дра­ма­тич­но­го
те­а­т­ру на По­долі, ху­дожнім керівни­ком яко­го є В. Ма­ла­хов.
Відсутність зацікав­ле­ності вла­ди у роз­вит­ку ми­с­тецтва і підтрим­ки
твор­чої мо­лоді не дає мож­ли­вості не тільки мо­ло­дим ре­жи­се­рам, а й
про­фесіона­лам відкри­ти та ут­ри­му­ва­ти свій те­атр. У наш час це за­над­то
до­ро­ге за­до­во­лен­ня, на яке мо­же піти рад­ше бізне­с­мен, аніж твор­ча
лю­ди­на. Те­атр по­сту­пив­ся своїм місцем філо­софсь­ко-ес­те­тич­но­го
ви­хо­ва­те­ля те­ле­ба­чен­ню та кіноін­дустрії, які ста­ли лег­ко
до­ступ­ни­ми кожній лю­дині. Низь­ко­пробні фільми і серіали за­по­ло­ни­ли
свідомість гля­да­ча. Після яс­к­ра­вих за­хоп­ли­вих бой­о­виків і плак­си­вих
ме­ло­драм, з од­но­ча­сним по­гли­нан­ням поп­кор­ну, він не хо­че йти до
те­а­т­ру і ду­ма­ти про «ви­сокі ма­терії» бут­тя. То­му те­атр по­чи­нає діяти
за прин­ци­пом шоу-бізне­су і за­ма­ню­ва­ти до се­бе публіку. А це зни­жує
якість ре­пер­ту­а­ру, бо він стає, на­че ме­ню в де­ше­во­му фаст-фуді. І
охо­чих піти до де­ше­во­го ка­фе стає де­далі більше, а тих, хто віддає
пе­ре­ва­гу ви­шу­ка­но­му ре­с­то­ра­ну — де­далі мен­ше. Вла­да не
зацікав­ле­на не тільки у відкритті но­вих те­атрів, а й у підтримці вже
існу­ю­чих. Пи­тан­ня освіти і ми­с­тець­ко­го ви­хо­ван­ня своїх гро­ма­дян за
до­по­мо­гою те­а­т­ру во­на не вва­жає потрібною спра­вою. Ад­же з
мер­кан­тиль­них мірку­вань вигідніше відкри­ти ще один те­ле­ка­нал чи
кіно­те­атр, де мож­на бу­де зай­ма­ти­ся рек­ла­мою.
З дру­го­го бо­ку, мож­ли­во, і ре­жи­се­рам потрібно за­ду­ма­ти­ся над
якістю своїх ви­с­тав, а та­кож про на­ла­го­д­жен­ня сто­сунків з дер­жа­вою,
тоб­то по­шу­ку за­собів, щоб заціка­ви­ти її у підтримці.
Тим ча­сом сусідка-Євро­па бє ре­кор­ди за кількістю те­атрів і
по­пу­ляр­ністю цьо­го ми­с­тецтва. Євро­пейські країни на­да­ють підтрим­ку
своїм дер­жав­ним те­а­т­рам і не за­бу­ва­ють про пре­фе­ренції для при­ват­них
за­кладів. У свою чер­гу те­а­т­ри по­пу­ля­ри­зу­ють своїх «спон­сорів» або
про­по­ну­ють не менш вигідні пільги. Не­що­дав­но Лон­дон був на­зва­ний
«світо­вою те­а­т­раль­ною сто­ли­цею» то­му, що на­ра­хо­ву­вав близь­ко 400
те­атрів. У Берліні існує більше 150 те­атрів, у Празі — 70, у Па­рижі — 60...
Та що ка­за­ти, ко­ли Моск­ва уже налічує 300 те­атрів.
По­гля­нь­мо, яки­ми прин­ци­па­ми ке­ру­ють­ся євро­пейські дер­жа­ви. Кожні
3-5 років оби­рається но­вий ху­дожній керівник і го­ло­вний ре­жи­сер, то­му
те­а­т­ри пе­ре­бу­ва­ють у постійно­му по­шу­ку мо­ло­дих кре­а­тив­них
ре­жи­серів. Ви­с­та­ви в євро­пейсь­ких те­а­т­рах не йдуть, як у нас,
де­ся­тиліття­ми, їх по­ка­зу­ють пев­ну за­пла­но­ва­ну кількість разів або
один се­зон і зніма­ють з ре­пер­ту­а­ру, заміню­ю­чи премєра­ми. Кількість
премєр про­сто бє ре­кор­ди, то­му потік публіки є стабільним і гля­дач
зацікав­ле­ний у новій ви­с­таві. У нас із ро­ка­ми щорічна кількість премєр
де­далі мен­шає, а по­ста­нов­ки мо­ло­дих ре­жи­серів не ся­га­ють навіть 10%
від їх за­галь­ної кількості. Керівництво дер­жав­них те­атрів не зацікав­ле­не
ви­т­ра­ча­ти ко­ш­ти на по­ста­нов­ку мо­ло­дих, ніко­му не відо­мих
ре­жи­серів. Ад­же ці гроші мо­же от­ри­ма­ти сам ху­дожній керівник чи штат­ний
ре­жи­сер, імя яко­го в афіші ста­не за­по­ру­кою при­хо­ду гля­да­ча на
ви­с­та­ву.
Ще од­на при­чи­на бра­ку мо­ло­дої ре­жи­су­ри на ук­раїнській сцені — у
керівництві те­атрів. Ху­дожні керів­ни­ки не до­пу­с­ка­ють мо­ло­дих
ре­жи­серів навіть до по­ка­зу дип­лом­них ви­с­тав у своєму те­атрі.
Ви­хо­дить, мо­ло­да ге­не­рація не має де ре­алізо­ву­ва­ти­ся і
роз­ви­ва­ти­ся. В ре­зуль­таті, ви­пу­ск­ни­ки нарікають на ху­дожніх
керівників, а ті — на якість ви­с­тав дип­ло­мо­ва­них спе­ціалістів.
Що ж, по­ди­ви­мо­ся на зво­ротний бік ме­далі — на якість на­вчан­ня та
ви­кла­даць­кий склад на­вчаль­них за­кладів. У од­но­му з най­пре­с­тижніших
ми­с­тець­ких вишів — Київ­сько­му національ­но­му універ­си­теті те­а­т­ру,
кіно і те­ле­ба­чен­ня імені І. Кар­пен­ка-Ка­ро­го — більшість пе­даго­гів на
ре­жи­серсь­ко­му відділенні дав­но або вза­галі не прак­ти­ку­ють як
ре­жи­се­ри у те­а­т­рах. Діючи­ми ви­кла­да­ча­ми-ре­жи­се­ра­ми
за­ли­ша­ють­ся Ко­с­тян­тин Дубінін, Еду­ард Мит­ниць­кий та Ми­хай­ло
Резніко­вич. Те­а­т­раль­не жит­тя змінюється, на­бу­ває но­вих рис, об­ро­с­тає
но­ви­ми те­чіями, а ме­то­ди­ка на­вчан­ня за­ли­шається та­кою ж про­тя­гом
де­ся­тиліть. Ма­ло то­го, не­до­стат­ньо ува­ги ви­кла­дачі приділя­ють ро­боті
май­бут­нь­о­го ре­жи­се­ра на ве­ликій сцені. Сту­ден­ти став­лять ви­с­та­ви
на не­ве­ликій на­вчальній сцені універ­си­те­ту. А відсутність прак­тич­ної
ро­бо­ти у те­атрі дає не­га­тив­ний ре­зуль­тат: більшість мо­ло­дих
ви­би­ра­ють ка­мер­ний простір для май­бут­ньої ви­с­та­ви і бо­ять­ся чи
про­сто не вміють пра­цю­ва­ти на ве­ли­ко­му май­дан­чи­ку.
У свою чер­гу ви­кла­дачі ми­с­тець­ких універ­си­тетів жаліють­ся на те, що
більша ча­с­ти­на мо­лоді, яка на­в­чається на спеціаль­ності «ре­жи­сер
дра­ма­тич­но­го те­а­т­ру» чи «ак­тор те­а­т­ру і кіно», мають низь­кий рів­ень
при­род­них здібно­с­тей, по­га­но вчать­ся, ліну­ють­ся, не зай­ма­ють­ся
са­мо­освітою, а по закінченні на­вчан­ня наріка­ють, що їх не бе­руть до
те­а­т­ру. Потрібно та­кож відзна­чи­ти жіно­чу ек­с­пансію у про­фесії, бо на
цю спеці­альність всту­пає дедалі більше пред­став­ниць «слаб­кої статі»: на
де­сять абітурієнтів — ли­ше один хло­пець. Це повяза­но з ба­жан­ням жінки
доміну­ва­ти в су­час­но­му суспільстві, з її праг­ненням до знань та
са­мо­ст­вер­д­жен­ня, а та­кож до ово­лодіння май­же усіма чо­ловічи­ми
про­фе­сіями. Патріс Паві вва­жає, що «мо­ло­да ге­не­рація ре­жи­серів уже не
про­дов­жує тра­дицій мо­делі ре­кон­ст­рукції [...]. Во­на вже не звер­тається
до мо­де­лей та шкіл, а тим па­че до течій та різних «-ізмів». Це по­ко­ління
роз­ви­вається на­вман­ня, іноді без за­ступ­ництва те­а­т­раль­них
інсти­туцій»(4). Інши­ми сло­ва­ми, су­час­на мо­лодь вва­жає, що сьо­годні для
от­ри­ман­ня спеціаль­ності «ре­жи­сер» не­о­бовяз­ко­во ма­ти вро­д­же­ний
та­лант, ба­жан­ня вчи­ти­ся і пізна­ва­ти всі тон­кощі цієї про­фесії. Але
як­що за­рубіжні країни по­яс­ню­ють по­яву цієї тен­денції тим, що мо­лоді
ре­жи­се­ри на­ма­га­ють­ся че­рез відмо­ву від ус­та­ле­но­го знай­ти
кар­ди­наль­но но­ве, то на­ша мо­лодь, на жаль, тлу­ма­чить цю дум­ку зовсім
не­пра­виль­но.
За де­сять років ли­ше два­над­цять мо­ло­дих ре­жи­серів на­ма­га­ли­ся
про­би­ти­ся у цій про­фесії, з яких ли­ше троє (А. Біло­ус, М.
Ми­хай­ли­чен­ко, О. Ла­зо­вич) про­дов­жу­ють ак­тив­но пра­цю­ва­ти у
те­а­т­рах, ре­ш­та або ви­пу­с­ти­ла по одній-дві ви­с­та­ви (що не ста­ли
яс­к­ра­ви­ми подіями) і «зник­ла», або тільки ми­ну­ло­го ро­ку за­яви­ла про
своє існу­ван­ня однією премєрою. Оскільки М. Ми­хай­ли­чен­ко та О. Ла­зо­вич
у пер­шу чер­гу є са­ме ак­то­ра­ми у своїх те­а­т­рах (пер­ший — ТЮГ, дру­га —
Но­вий те­атр на Пе­черсь­ку), то і ви­с­та­ви у них спи­ра­ють­ся здебільшо­го
на ак­торсь­ку май­стерність і не вирізня­ють­ся яс­к­ра­ви­ми ре­жи­серсь­ки­ми
вирішен­ня­ми.
На відміну від них, Андрій Біло­ус зай­мається тільки ре­жи­су­рою, йо­го
спек­таклі мають оригіна­ль­ний та не­о­рди­нар­ний «ре­жи­серсь­кий по­чер­к».
За­вдя­ки Еду­ар­ду Мар­ко­ви­чу Мит­ниць­ко­му, зацікав­ле­ному в
та­ла­но­ви­тих та не­о­рди­нар­них по­ста­нов­ни­ках, А. Біло­ус, не бу­ду­чи
ви­пу­ск­ни­ком йо­го шко­ли, от­ри­мав мож­ливість пра­цю­ва­ти в те­атрі і
ре­алізо­ву­ва­ти свій твор­чий по­тенціал. У Біло­у­са вже 18 ре­зо­нанс­них
ви­с­тав на сце­нах як сто­лич­них, так і те­атрів інших міст Ук­раїни. Се­ред
них пять у ре­пер­ту­арі Київсько­го те­а­т­ру дра­ми і ко­медії на ліво­му
бе­резі Дніпра, й усі на ве­ликій сцені («Лоліта» за ро­ма­ном В. На­бо­ко­ва,
«Річард ІІІ» за В. Шекспіром, «Ве­селіться! Все га­разд?!» за пєсою «Аде­лаїда»
Є. Ун­гар­да, «Не­без­печні звяз­ки» за ро­ма­ном Ш. де Лак­ло, «Сіра­но де
Бер­же­рак» Е. Рос­та­на). Завершує роботу над шостою — «Місяць на селі» І.
Тур­генєва. Андрій Біло­ус два ро­ки то­му ство­рив і ут­ри­мує за власні
ко­ш­ти Те­а­т­раль­ну май­стер­ню «АБет­ка», де з кінця ми­ну­ло­го ро­ку, крім
йо­го ви­с­тав, йдуть спек­таклі «Вільної сце­ни», «Світло­го те­а­т­ру»,
«Чор­но­го ква­д­ра­ту», «Сво­бод­но­го те­а­т­ру» та ін.). Це обєднан­ня,
от­ри­ма­вши на­зву «Те­а­т­раль­ний центр B.ROOM», розташувалося на малій сцені
па­ла­цу «Ук­раїна». За до­по­мо­гою А. Біло­у­са ре­жи­се­ри-ви­пу­ск­ни­ки
дістали мож­ливість де­бю­ту­ва­ти на цій сцені зі своїми дип­лом­ни­ми
ро­бо­та­ми, поєднаними у ви­с­та­ву «У по­па бу­ла со­ба­ка». Мож­ли­во, са­ме
це обєднан­ня дасть по­штовх для роз­вит­ку не тільки мо­ло­дої ре­жи­су­ри, а
й усь­о­го те­а­т­раль­но­го ми­с­тецтва сто­лиці.
От­же, пи­тан­ня «бу­ти чи не бу­ти мо­лодій ук­раїнській ре­жи­сурі в ХХІ
столітті?» — ри­то­рич­не, бо, по-пер­ше, маємо про­бле­му у самій мо­лоді, яка
здебільшо­го бай­ду­же ста­вить­ся до на­вчан­ня, по-дру­ге, у на­вчаль­них
за­кла­дах, що зо­се­ре­д­жені не так на якості на­вчан­ня, як на кількості
кон­тракт­них сту­дентів, по-третє, у са­мих те­а­т­рах, в яких не­має
інте­ре­су до но­вих ми­с­тець­ких відкриттів мо­лоді, ну, і по-чет­вер­те — у
відсут­ності ба­жан­ня у дер­жа­ви підтри­му­ва­ти і роз­ви­ва­ти куль­тур­ний
рівень своїх гро­ма­дян. Маємо про­бле­ми — шу­каємо розвязан­ня. По­ба­чи­мо,
що по­ка­же дру­ге де­ся­тиліття ХХІ століття. А го­ло­вне — бу­де­мо надіяти­ся
і че­ка­ти но­вої ми­с­тець­кої «бурі після за­тиш­шя», ад­же у ХХ-му столітті
са­ме в 20-х — на по­чат­ку 30-х ро­ків стався сплеск «Мо­ло­до­го те­а­т­ру» і
«Бе­ре­зо­ля» Ле­ся Кур­ба­са.
Від редакції: Редакція розцінює статтю молодого критика як привід для дальшої
розмови, адже театр в Україні не обмежується тільки київськими виставами.
1 Паві П. Слов­ник те­а­т­ру / Патріс Паві ; пе­р. з фр. Маркіяна Яку­бяка.
Львів, 2006. — С. 374.
2 Там са­мо. — С. 320.
3 Липківська Ган­на. Мо­ло­дий те­атр Ук­раїни у про­сторі ча­су. Кіно-Театр.
1996. №3.
4 Паві П. Слов­ник те­а­т­ру / Патріс Паві ; пе­р. з фр. Маркіяна Яку­бяка.
Львів, 2006. — С. 375
Вікторія Ільків (журнал «КІНОТЕАТР», 2011р., №3)

Оставить комментарий

Before you submit form:
Human test by Not Captcha

Связатся с администрацией сайта можно по ссылке контакты
Использование материалов сайта - только с указанием активной ссылки на www.teatral.org.ua

Быстрый переход: театральный форум , театр и мир театра, ntfnh , фото с спектаклей и театров, ntfnhfkmysq ajhev , спектакль ,
биографии артистов и артисток , афиша , афиша театров киева , цены билетов